Портали зароджувались і зростали так: у майстернях, котрі, зазвичай, ховалися у нетрях міста, архітектори обробляли вільну від лінійного напруження білу цілину паперу. Для вирощення цього врожаю було потрібно багато робочих рук, переважно ремісничих. Ремісники від малого до великого працювали на білокам’яних полях цілорічно. Вдягнені у сірі однострої вони вирізьблювали наповнені глибиною симетрії границі вікон та дверей, знаючи, що цей світ подібний до картини, оформленої розкішною рамою. А художник – невідомий, постійно незадоволений своїми роботами і як справжній майстер щохвилини змінює свої полотна. Вдосконаленню немає меж, але одне залишається на згадку – обрамлення, як вінок на дівочій голові у свято Івана Купала.

З плином часу портали змінювалися. Після ґотики приходив ренесанс, а згодом і його посунуло бароко. Так, саме те бароко, що мандрувало океанами Европи й нарешті пришвартувалося у Львові. Ангели міста зацікавлено поглядали на цю картинну галерею, де час зупинився в межах рам. Їхні погляди пластами лягали на кам’яну різьбу, вкриваючи її патиною роздумів. Було й таке, що портали викидали на смітник або ж позбавляли їх сенсу: ховали під тиньком, замуровували внутрішні поля, розбирали на будівельний брухт чи викладали ними коридори вулиць рідного міста. Ті, що залишилися, продовжують розповідати про міщан. Вони описують їхній одяг, їхнє життя. Свідчать про те, як ті човгали чоботами, хизувалися кольоровими панчохами, а ще як в очікуванні дива спиралися на них спинами мрійники... В одному з порталів мені вдалося відчитати, як висварював майстер-різьбяр свого учня за те, що той невміло пройшовся по каменю різцем, але й перепало тому! А ось в тому порталі залишився відбиток долоні венеційського консула. Він тужив за прекрасною венеційською панною, навіть лев апостола Марка не зміг знайти розрадливих записів у мудрій книзі. Підстаркуватий портал на ринковій площі скаржиться, як жорстоко затаврував його гострий холодний зимовий вітер. Львівські портали й досі думають про своїх родичів, загублених у містах Італії та Франції. Один з еміґрантів на згадку про рідний Рим скопіював портал зі свого отчого дому. Обрамлений таким порталом стояв, проводжаючи сумними очима, його батько – кравець хлоп’ячих мрій. В орнаментових зморшках порталів збереглися записи про веселі дні Божого народження та сумні – жалобного плачу. Вони воліли приязнитися з дітьми, що завжди були вільними й метушливими, як рій бджіл. Прикладіть свою щоку до них та прислухайтесь – ви почуєте як порається на кухні господиня, як пружно в’ються аромати свіжого борщу, смаженої цибулі, печених яблук або кави з цинамоном… Навіть коли на дворі сумно, портали не дають розпачати. Як міські старожили вони вже мають досвід і право нагадати, що сонце просіє зернисте проміння, а може навіть розсипе тоненьким килимом квіти на підлогу вашої кімнати.